РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ В УКРАЇНІ У 20-х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ

Анотація

У статті охарактеризовано суспільно-політичні та педагогічні процеси реформування управління освітою в Україні у 20 роках XX століття. На основі аналізу досліджень і публікацій щодо історії української освіти та питання управління навчальними закладами в контексті історії педагогічної науки та системи освіти автором обґрунтовано необхідність дослідження проблеми управління освітою зазначеного періоду, розвитку теорії і практики внутрішнього шкільного управління. Проаналізовано особливості процесу управління із встановленням Радянської влади на території України, які супроводжувалися радикальними змінами суспільного, соціально-економічного й політичного характеру, що зумовили відповідні зміни в її освітньому просторі. Водночас зазначено, що основна увага Народного комісаріату освіти та його органів управління на місцях була спрямована насамперед на ліквідацію безпритульності дітей, оскільки період 20-х років характеризується стихійним зростанням числа дитбудинків, які стали місцем захисту та забезпечення знедолених дітей-сиріт та напівсиріт, тому в цих закладах перевага надавалася не стільки шкільному навчанню, скільки соціальному забезпеченню та вихованню. Згодом, зіставляючи динаміку розвитку закладів соціального виховання, у статті показано, що із процесом відбудови народного господарства і стабілізації соціальнополітичного становища в країні спостерігалося розгалуження мережі шкіл та скорочення кількості дитячих будинків. У статті показано, що з 1922 року на основі циркуляру ЦК РКП (б) «Про зв’язок партійних організацій з органами народної освіти» (1921) та системи заходів Наркомосу УРСР проведено низку організаційних змін щодо поліпшення методів керівництва народною освітою, що передбачало постійний зв’язок партійних організацій із відділами відділи народної освіти й політпросвіти, персональну відповідальність керівників за організацію навчально-виховної роботи в школах усіх ступенів, налагодження інспектування шкіл, залучення працівників освіти до активної участі в соціалістичному будівництві, посилення контролю над школами й роботою вчителів. Відзначено діяльність органів управління освітою України в виконанні роботи щодо запровадження загального обов’язкового початкового навчання та українізації школи. Саме в цей період була також сформована ієрархічна структура управління освітою: Народний Комісаріат Освіти, обласні та районні органи управління освітою; встановлено штати при відділі народної освіти: завідуючий відділом, секретар, завідуючий шкільним підвідділом, завідуючий дошкільним підвідділом, завідуючий позашкільним підвідділом, завідуючий статистичним підвідділом, завідуючий господарською частиною, діловод, реєстратор, друкарка, кур’єр. Управління діяльністю закладу освіти здійснювали директор, заступник директора школи з навчально-виховної роботи. Розкрито суттєві зміни, які відбувалися й у політиці влади й Наркомосу щодо вчительства України, суть яких полягала в підготовці нових кадрів педагогічного персоналу в системі середніх та вищих педагогічних закладів, вищих 3-річних педагогічних курсів. Водночас автор наголошує, що наприкінці 20-х років XX ст. відбувався також процес уніфікації освітньої системи РРФСР та УРСР. У статті зазначається, що система управління освітою цього періоду була на стадії формування, оскільки теорія внутрішнього шкільного керівництва й контролю не знайшла свого обґрунтування в наукових дослідженнях, а ідеї щодо реформування школи набували подальшого ідеологічного й політичного забарвлення на основі класового підходу. Проте використання вітчизняного історичного досвіду в практичній площині реформування галузі освіти в сучасній Україні є підґрунтям для розроблення сучасних технологій системи державного управління освітою.