ЕТНОГРАФІЧНА СПАДЩИНА БОРИСА ГРІНЧЕНКА ЯК ВАЖЛИВИЙ СКЛАДНИК ПРОСВІТНИЦЬКОЇ РОБОТИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (1880–1900-ТІ РР.)

Анотація

Статтю присвячено відображенню значущості етнографічної
спадщини видатного українського громадського й культурно-освітнього діяча
Бориса Грінченка (1863–1910) для формування у широких кіл українців
національно орієнтованої свідомості в умовах позадержавного існування у
період останньої третини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Проаналізовано основні
етнографічні праці діяча (1895–1900) у контексті висвітлення їх ролі у
науковому обґрунтуванні окремішнього функціонування українського
етносоціуму як певної цілісності, що володіє своєрідним світобаченням і
світорозумінням, як народу із своєю неповторною культурою і духовністю. На
підставі аналізу численних рецензій, відгуків про етнографічні праці діяча його
сучасників – і співвітчизників (Хв. Вовка, В. Горленка, З. Кузелі, А. Кримського),
й іноземних авторів (Г. Полівка, Ф. Ржегоржа, Я. Карловича) – доведено
вагомість його здобутків у сприянні розвитку національної самосвідомості
українського населення, у створенні своєрідного паспорту української нації
засобами зібраних етнографічних матеріалів як вагомих доказів самобутності.
Розкрито здійснення Б. Грінченком національно орієнтованої просвіти
селянських школярів на основі використання фольклорних зразків. Показано,
що Б. Грінченко аргументовано довів нагальну потребу навчати українських
дітей їхньою рідною мовою і за підручниками, що містять близький їм
навчальний матеріал, бо це відповідає їхній ментальності й природі.
Етнографічний матеріал він розглядав як доступний за змістом і важливий у
національно орієнтованому вихованні українських дітей дидактичний
матеріал, що коріниться у моральних і духовних традиціях українського етносу,
відповідає українському архетипу, а тому позитивно впливає на соціально
значуще формування національної самосвідомості школярів.