Педагогічна освіта: теорія і практика

Адаптація класичних методів педагогіки до дистанційного формату освітньої діяльності

Оксана Горбатюк, Олена Дутко — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

Педагогіка – це наука, яка спрямована на організацію систематичної діяльності здобувача освіти за рахунок використання різних прийомів, методів, форм навчання та виховання. Предметом педагогіки визначено процес отримання знань і розвитку особистості, а методами – її інструментарій. Сучасний педагог, як активний учасник освітньої діяльності, що організує її в межах уроку або залучає здобувача знань до позаурочної роботи, має володіти якісним інструментарієм. Саме тому, починаючи власну професійну діяльність у закладі освіти, він освоює класичні і інноваційні методи педагогіки, досліджує освітні технології тощо. У практиці викладання чимало фахівців активно використовують прогресивні інструменти і новаторські методики, цифрові технології, прагнуть до організації уроків сучасного формату, забуваючи на скільки важливими є усталені концепції педагогіки, які є основою всього освітнього процесу. В даній статті ми звертаємо увагу на значення традиційних способів забезпечення навчання, шукаємо способи адаптації класичних методів до умов дистанційного і змішаного форматів освіти. Виходячи із того, що процес здобуття знань зазнав суттєвих трансформацій та здійснюється не лише в межах навчального кабінету, а й перемістився у цифровий простір, актуальності набуває проблема адаптації методів педагогіки до контексту і вимог дистанційної освіти. Акцентуючи увагу на вагомості класичного інструментарію викладачів, ми перелічуємо адаптації, використані нами у практичній діяльності для підвищення якості навчального процесу в тих умовах, які є актуальними зараз. Запропоновані рекомендації є загальними, але і вони можуть бути модифіковані залежно від того, яка освітня дисципліна викладається.

Стратегії розвитку вищої професійної школи королівства Бельгії у контексті дослідження проблем модернізації освіти

Оксана Горбатюк, Ярослав Гордійчук — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті обґрунтовується роль та місце університетів Королівства Бельгії в загальній системі вищої школи, типи університетів, зміст, структура та функції університетської освіти; проаналізовано причинно-наслідкові зв’язки розвитку освітніх процесів; продемонстрована різниця між освітніми явищами, що мають універсальний, особливий, одиничний характер, та особливостями багаторівневої системи підготовки фахівців. Виокремленими перспективами зазначено організацію освітнього процесу та післядипломне підвищення кваліфікації викладачів, а також визначено найважливіші тенденції розвитку системи освіти Королівства Бельгії.

Акцентується увага на тому, що в умовах реформування освітньої галузі кардинально змінюється зміст освіти: від знаннєвих пріоритетів до компетентнісного підходу. Не може залишатися без змін і шлях його реалізації. Зокрема, вивчення досвіду університетів Королівства Бельгії дозволяє виокремити ефективні підходи до модернізації освітнього процесу, впровадження інноваційних методик викладання та формування ключових компетентностей у студентів.

Врахування міжнародних тенденцій розвитку університетської освіти дозволяє підвищити якість підготовки фахівців, зробити освітні програми більш конкурентоспроможними та відповідними до вимог сучасного ринку праці. Зазначені позиції аналізуються через вивчення особливостей сучасної університетської освіти Королівства Бельгії, де університети мають багатовікову історію та досвід, що є особливо актуальним у контексті сучасних освітніх реформ. У статті також розглядаються механізми управління університетами, підходи до забезпечення академічної мобільності студентів та викладачів, а також моделі фінансування закладів вищої освіти. Це дає змогу оцінити ефективність бельгійської системи освіти та визначити можливі шляхи адаптації її елементів у національну освітню систему.

Технології та прийоми сучасного успішного інноваційного освітнього менеджменту

Ірина Кучинська, Джинг Ванг — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті акцентується увага на пріоритетах успішного інноваційного освітнього менеджменту. Зазначається, що сучасна освіта має готувати людину, котра здатна жити в динамічно змінному світі, сприймати його змінність як суттєву складову власного способу життя. Трансформаційні процеси та неперервна інформаційна змінність обумовлюють введення молодої людини в дуже складну систему суспільних взаємовідносин, вимагають від неї здатності до нестандартних і швидких рішень. У цьому аспекті, акцентується, що тільки інноваційна за сутністю освіта може сформувати людину, яка живе за сучасними інноваційними законами глобалізації, є всебічно розвиненою, самостійною, самодостатньою особистістю, котра керується в житті власними знаннями і переконаннями.
Підкреслюється, що в епоху глобалізації та стрімкого розвитку інформаційних технологій, освіта вже не є лише інструментом для передачі знань, але й стала важливим способом формування інноваційного мислення та всебічного розвитку. Менеджери у сфері освіти відіграють у цьому процесі життєво важливу роль, а інноваційні технології та методи управління освітою стають основною силою, що сприяє прогресу в освіті. У цьому контексті визначається важливість розгляду декілька сучасних та успішних інноваційних методів та технологій управління освітою, включаючи прийняття рішень, що базуються на даних (Data driven decisions), а саме персоналізоване навчання, міждисциплінарне співробітництво та впровадження соціально-емоційного навчання.
Наголошується, що рівень управлінської культури є важливим показником рівня професіоналізму. Визначальними характеристиками рівня управлінської культури у діяльності керівника виступають ціннісні основи управління, моделі поведінки керівника, стилі управління. При цьому важливу роль мають відігравати управлінські здатності, які ми визначаємо як міру реалізації управлінських компетентностей.
Зауважується, що важливу роль у становленні нової управлінської культури відіграють ціннісні основи управління, до складу яких входить нове управлінське мислення (життєва позиція керівника, цінності освіти, цінності людини, духовні цінності), нова стратегія управління, нові управлінські технології. Ціннісні орієнтири в управлінні закладом освіти виступають сьогодні важливим показником рівня організаційної культури, рівня мотивації до інноваційних змін у вищій школі, рівня згуртованості організації, рівнем розвитку навчального закладу. При ціннісному управлінні посилюється рівень цілепокладання, що набуває переважно мотиваційного характеру, зростає функція підтримки, забезпечується розвиток творчого потенціалу науково-педагогічного персоналу.

Зміст фізичного виховання військовослужбовців

Василь Ягупов, Валентина Свистун — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті обґрунтовано фундаментальне для теорії та методики фізичного виховання військовослужбовців поняття «зміст фізичного виховання військовослужбовців» та акцентувати увагу на необхідності оптимізації змісту фізичного виховання військовослужбовців в умовах виконання бойових завдань. завдання із захисту держави від російського агресора.
Встановлено, що зміст фізичного виховання військовослужбовців має включати теоретичні та практичні знання щодо їх фізичного виховання та фізичної обізнаності – фізичної підготовленості та готовності – як військового професіонала до успішної військово-професійної діяльності; сюди входять такі знання: фізична культура і спорт військовослужбовців у цілому та окремих видів і родів військ, зокрема; здоровий спосіб життя військовослужбовців як суб'єктів екстремальних видів діяльності; сукупність практичних фізичних умінь, навичок і здібностей військовослужбовців певного виду і роду Збройних Сил, необхідних для успішної життєдіяльності у військовому середовищі, і практичних знань щодо їх формування, розвитку та вдосконалення; сукупність професійно важливих фізичних якостей військовослужбовців певного виду та роду Збройних Сил, необхідних для успішної реалізації службових компетентностей у військовому середовищі та практичних знань щодо їх формування, розвитку та вдосконалення; фізичну підготовленість військовослужбовців до військово-професійної діяльності як військових спеціалістів певного виду і роду Збройних Сил та про відповідні організаційні форми, методи фізичного виховання та засоби його формування, розвитку, вдосконалення та підтримки; фізичну готовність військовослужбовців до військово-професійної діяльності як військовослужбовців певного виду і роду Збройних Сил та про відповідні організаційні форми, методи фізичного виховання та засоби його формування, розвитку і підтримки.
Результати теоретичних та емпіричних досліджень засвідчили, що проблема змісту фізичного виховання військовослужбовців є актуальною теоретико-прикладною проблемою теорії та методики їх фізичного виховання в різних видах і родах військ.

Дослідження проблематики рухової активності дітей з особливими освітніми потребами в сучасному вимірі

Ярослав Курівський — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

Зважаючи на тенденцію перманентного зростання кількості дітей з особливими освітніми потребами у середовищі середньої школи, у роботі розглядається питання реалізації їхньої рухової активності, як чинника належного психофізичного розвитку та здоров’язбереження, що актуалізує означену проблему в зв’язку з тривалими бойовими діями на території України та зміною формату навчання. Мета статті: з’ясувати стан розробленості проблеми щодо рухової активності в реабілітаційному процесі дітей з особливими освітніми потребами у сучасному науковому дискурсі. Методи дослідження: задля реалізації визначених завдань дослідження використовували загальнонаукові методи: аналіз літературних джерел, синтез, систематизацію, індукцію та узагальнення. Результати. З’ясовано, що у наукових розвідок «рухова активність» дітей з особливими освітніми потребами розглядається першочергово як фактор корекції їхнього психофізичного розвитку, усунення наявних відхилень у стані здоров’я, стимулювання росту, корекції психоемоційного стану та забезпечення психічного, фізичного, когнітивного та психосоціального розвитку. Виявлено, що діти з особливими освітніми потребами характеризуються значно меншою участю у руховій активності, порівняно з їхніми однолітками. Установлено перелік численних чинників, які спричинили зменшення рівня рухової активності у дітей з особливими освітніми потребами, як от тривалі карантинні обмеження, порушення звичного режиму навчання, відсутність доступу до спортивних споруд, призупинення роботи поза навчальних гуртків із занять спортом, відсутність фізкультурно-масових заходів, виникнення «віртуальних залежностей», поряд із тривалим використанням електронних засобів комунікацій в освітньому процесі. Доведено, що такі діти стають менш фізично активними з віком, а відтак, відстають в розвитку і стані здоров’я. Виявлено пропозиції щодо досягнення ефективності у забезпечення належного рівня рухової активності дітей з особливими освітніми потребами, у переліку котрих зокрема: ідеї, щодо «розумних змін» навчальної програми, які будуть легкими та корисними у реалізації належного об’єму рухової активності; пропозиції надавати дітям можливості вибирати види рухової активності та підвищувати рівень знань про її важливість та необхідність; думки про застосування інструментів розвитку мотивації дітей з особливими освітніми потребами у процесі залучення їх до систематичної рухової активності.

Інтегрований курс вивчення літератур (української, зарубіжної) у контексті глобалізації та постколоніалізму: можливості та небезпеки

Любов Расевич — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

Глобалізація як наскрізне та всеохопне явище сучасності становить, попри принцип єдності в різноманітті, чималий виклик для культури країн потколоніальних націй, зокрема України. Нова епоха диктує нові підходи, і найкращим рішенням в умовах глобалізаційних рухів є винайдення оптимальних алгоритмів культурного посилення нації у загальносвітовій площині. Одним із таких алгоритмів є концепція курсу інтегрованого вивчення української та світової літератур. Мета статті – окреслити основні переваги й небезпеки, пов’язані з імплементацією в ЗЗСО України інтегрованого курсу вивчення літератур (української, зарубіжної) на противагу традиційному розподілу вивчення словесної творчості авторів у межах двох окремих курсів: української та зарубіжної літератури. Ілюстративним матеріалом для цього дослідження обрано чинні модельні програми для 7 класу НУШ авторства О. Ніколенко та ін. і Т. Яценко та ін. У статті на апріорному рівні здійснено аналіз методичних контекстів впровадження інтегрованого курсу літератур (української, зарубіжної), що дає змогу, окрім переваг такого курсу, виявити низку загроз, які передусім ставлять українську літературу в позицію небезпеки. Завдання всіх сторін-учасників під час впровадження інтегрованого курсу літератур – максимально використовувати переваги й мінімізувати можливі ризики в межах роботи з учнями ЗЗСО. У результаті реалізації мети дослідження було виявлено такі переваги інтегрованого курсу літератур, як: розширення оптики аналізу культурних, зокрема літературних, явищ; критичне переосмислення колоніального досвіду, пропрацювання й терапія комплексів «маленької нації»; переймання вигоди глобалізації й транснаціональних культурних зв’язків; міжкультурний діалог на паритетних засадах, але з розумінням національної специфіки. Водночас потенційними ризиками є такі, як: небезпека культурної креолізації, неоднозначність постколоніалізму, ризик ототожнення, ризик еклектизму в доборі текстів, ризик поверхового вивчення. Акцентування на вигодах інтеграції й методична робота із запобігання ризикам уможливить рухатись у руслі глобалізації з мінімальними негативними наслідками для культурної самобутності української літератури та літературоцентричної національної ідеї.

Формування культурної компетентності здобувачів освіти за допомогою музейної освіти

Лариса Шевцова, Ольга Валенкевич — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається доцільність використання навчання в умовах музейного середовища з погляду компетентнісного підходу (зокрема, формування культурної компетентності) на прикладі роботи Музею декоративного мистецтва в Празі (Чеська Республіка). Підкреслено, що в Державному стандарті базової середньої освіти, у вимогах НУШ звертається увага на формування основних компетентностей, до яких належить культурна. Обізнаність у сфері культури означає знання місцевого, державного та європейського культурного спадку та його місця в світі.
Наголошено, що саме інформація у галузі культури передбачає знання регіонального, загальнодержавного та європейського культурного надбання: знання видатних культурних праць, сучасної культури, формування бажання її зберегти. Розкрито можливості культурологічного та компетентнісного підходів до навчання в умовах музейного середовища на прикладі Музею декоративного мистецтва в Празі.
Підкреслено, що важливими є естетичні фактори в повсякденному житті, дитині слід уміти висловити враження від витворів мистецтва та вистав, самовиражатися, використовуючи свої природжені здібності. Для учнів важливо вміти пов’язати свої творчі та експресивні погляди з думками інших, уміти визначати та усвідомлювати соціальні й економічні можливості в культурній діяльності. Творче вираження особистості учня в майбутньому може знайти широке застосування у професійній діяльності.
Зазначено, що доцільним і практичним постає питання створення нових концепцій музейної освіти, виникнення дитячих інтерактивних музеїв у нашій країні на основі моделі наявних за кордоном.
Пріоритетну роль у музейній освіті повинні займати сучасні технології навчання, що стимулюють творчість, ініціативу, самостійне та критичне мислення, будуються на основі різних підходів до навчання.

Формування цифрових компетентностей майбутніх фахівців музейної справи: європейський досвід та практика україни

Сергій Копилов, Ірина Паур, Ірина Пігович, Іван Підгурний — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано етапи впровадження європейських стандартів цифровізації музейного простору в Україні із врахуванням нормативно-правових актів ЄС та європейського досвіду формування цифрової компетентності у фахівців музейної сфери. З’ясовано, що основною проблемою створення цифрової колекції вітчизняної історико-культурної спадщини є відсутність у фахівців вмінь і навичок роботи з оцифрування музейних колекцій й роботи з даними. Для адаптації та ефективного функціонування у варіативному полі цифрової культури, із врахуванням досвіду європейських університетів, пропонується розробити і запровадити в закладах вищої освіти мікропрограму «Цифровізація культурної спадщини», для формування навичок з цифровізації об’єктів культурної спадщини у здобувачів історичних і мистецьких спеціальностей університетів засобами цифрових технологій, що відповідатиме цифровому суспільству орієнтованому на розвиток затребуваних ключових компетентностей та сприятиме інтеграції цифрових технологій в освіту. З’ясовано, що цифрова компетентність передбачає впевнене і критичне використання сучасних технологій через набуття вмінь і навичок з інформаційної та медіаграмотності, комунікації та співпраці, створення якісного цифрового контенту. Це дозволить фахівцям музейної справи сприяти розвитку культурних установ шляхом впровадження цих технологій у музейну практику. Європейський досвід підтверджує, що працівники музеїв повинні розвивати і підвищувати набуті цифрові компетентності на тренінгах і навчальних мікропрограмах.

Формування естетичної культури майбутнього вчителя музичного мистецтва в процесі інструментально-виконавського навчання

Віктор Лабунець, Жанна Карташова — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано наукові підходи до визначення естетичної культури, розглядається проблема формування естетичної культури майбутніх учителів музичного мистецтва в процесі інструментально-виконавського навчання, визначається її сутність у контексті загальної педагогічної культури вчителя, розкривається зміст, висвітлюються й конкретизуються основні її характеристики. Будучи складним системним духовно-функціональним утворенням, естетична культура майбутнього вчителя музичного мистецтва спирається на суспільний досвід естетичного освоєння дійсності та знаходиться в стані динамічного розвитку, основою якого є механізм самоорганізації, побудований на взаємозв’язку найважливіших його компонентів – мотиваційно-ціннісного, когнітивно-аналітичного, творчо-діяльнісного. Ми розглядаємо естетичну культуру як особливу спеціалізовану сферу культури, яка функціонально вирішує завдання інтелектуально-чуттєвого відображення змісту закладеного у музичний твір через художні образи. Як складне явище, естетична культура об’єднує сам процес художньої творчості, зокрема інструментально-виконавське мистецтво, систему заходів із створення, збереження та розповсюдження художніх цінностей музичної культури. У процесі дослідження визначено, що ефективність формування естетичної культури майбутнього вчителя музичного мистецтва в процесі інструментально-виконавського навчання потребує розроблення сукупності таких педагогічних умов: створення умов для оптимальної самореалізації студента, розкриття його індивідуальних можливостей і здібностей, досягнення ним найвищого рівня морально-духовного естетичного розвитку; розвиток аналітико-рефлексивної діяльності в процесі інструментально-виконавського навчання, що має особливо високу цінність для розвитку естетичного світогляду, музичного та художнього смаку майбутнього вчителя музичного мистецтва; фахово-педагогічне спрямування підготовки майбутніх учителів музичного мистецтва в процесі інструментально-виконавського навчання; формування сприятливого психологічного мікроклімату в процесі інструментально-виконавського навчання студентів, який виступає неодмінною умовою будь-якої творчої діяльності, самореалізації у її контексті.

Розвиток цифрової компетентності викладачів закладів вищої освіти: перспективи та виклики

Валерій Лимаренко — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджується актуальна проблема розвитку цифрової компетентності викладачів закладів вищої освіти в контексті сучасних викликів, зокрема пандемії COVID-19 та воєнного стану в Україні. Проаналізовано трансформацію освітнього процесу та необхідність адаптації викладацького складу до нових умов роботи, включаючи дистанційне та змішане навчання. Здійснено аналіз наукових досліджень щодо визначення поняття "цифрова компетентність", спираючись на праці як зарубіжних, так і вітчизняних науковців. Особлива увага приділяється еволюції терміну від "інформаційно-комунікаційної компетентності" до сучасного розуміння цифрової компетентності як комплексного поняття. Дослідження висвітлює ключові аспекти розвитку цифрової компетентності, включаючи технічні, методологічні та організаційні виклики, з якими стикаються викладачі. Окремо розглядаються проблеми, пов'язані з нестабільним електропостачанням у 2022-2024 роках, та їхній вплив на освітній процес. Наголошено на важливості неперервного професійного розвитку викладачів у сфері цифрових технологій та необхідності системного підходу до формування цифрової компетентності. Особлива увага приділяється можливостям цифрових сервісів для покращення якості викладання та навчання, включаючи створення мультимедійного контенту та персоналізацію освітнього процесу. Підкреслюється критична важливість розвитку цифрових навичок для забезпечення конкурентоспроможності викладачів та якості освіти в сучасних умовах. Окреслено перспективи подальших досліджень, зокрема щодо інтеграції цифрового знання в конкретні предметні галузі. Стаття має теоретичне та практичне значення для розробки стратегій розвитку цифрової компетентності у закладах вищої освіти та може бути корисною для керівників освітніх установ, методистів та викладачів.

Підходи до формування соціальних навичок учнів: зарубіжний досвід

Олексій Муковіз, Олена Гончарова — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу зарубіжного досвіду формування соціальних навичок учнів у контексті сучасних освітніх систем таких країн, як США, Канада, Німеччина, Австрія. У роботі представлені офіційні джерела, що регламентують освітній процес у цих країнах; дослідження та програми щодо формування соціальних навичок учнів. Ґрунтовно розкрито сутність програм та проєктів, які ефективно впроваджуються щодо формування і розвитку соціальних навичок учнів, а також розглянуто підходи до створення освітнього середовища. У статті проаналізовано основні принципи, підходи і особливості впровадження програм на державному рівні, співставлено освітні підходи до формування й розвитку соціальних навичок учнів, визначено спільні і відмінні риси цих підходів. Увагу зосереджено на ключових підходах, що реалізуються в тій чи тій країні, таких як: соціально-емоційне навчання, інклюзія, розвиток емоційної компетентності. Окремий фокус статті, це організація професійного розвитку вчителів щодо формування соціальних навичок учнів й забезпечення методичної підтримки освітніх програм і проєктів. Також, на підставі аналізу розглянутих освітніх систем авторами виділено ключові елементи освітнього процесу, що сприяють ефективному формуванню соціальних навичок учнів: інтеграція соціальних навичок у навчальні предмети, створення підтримуючого навчального середовища та моніторинг освітнього середовища. У заключній частині обґрунтовано перспективи адаптації зарубіжного досвіду в освітній системі України, зокрема через поєднання елементів канадської моделі соціально-емоційного навчання з німецькою системою інтеграції соціальних навичок у навчальні предмети. Зроблено висновок, що комплексний підхід, який передбачає участь усіх учасників освітнього процесу, є ключем до успішного формування соціальної компетентності учнів.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники, здобувачі освіти як суб’єкти адаптивної педагогічної системи

Ірина Таможська — пн, 30 гру 2024 00:00:00 +0200

У статті акцентовано увагу на діяльності української громадської організації «Школа адаптивного управління соціально-педагогічними системами». Здійснено огляд наукових джерел, у яких описано результати проведених досліджень, пов’язаних з адаптивними процесами в національній освіті Швейцарії та Нідерландів (вплив кількісного складу академічної групи та рівня адаптивної педагогічної компетентності викладача на професійну діяльність / продуктивність здобувачів освіти; підвищення адаптивної педагогічної компетентності викладачів-учасників коучингу; вивчення уроку-дослідження для розвитку самоефективності / адаптивної педагогічної поведінки). Розглянуто теоретичні основи адаптивного навчання здобувачів освіти: 1) понятійний апарат дослідження («адаптація», «адаптованість», «адаптивність», «адаптивне навчання», «професійна адаптація», «адаптивна педагогічна компетентність»); 2) структурні компоненти адаптивного навчання (адаптивний зміст; адаптивні форми, методи, технології; адаптивне оцінювання); 3) принципи адаптивного навчання; 4) рівні реалізації адаптивної функції навчання (індивідуальний, особистий, суб’єктний); 5) функції професійної адаптації педагогічних / науково-педагогічних працівників до професійної діяльності в освітній галузі (психологічну, розвивальну, стимулюючу, культурологічну); 6) «виміри адаптивної педагогічної компетентності» (предметний, діагностичний, ефективності використовуваних методів навчання, управління академічною групою); 7) функціональні особливості знань педагогічних / науково-педагогічних працівників (декларативні, процедурні, саморегулювання). Акцентовано увагу на позитивних аспектах адаптивного навчання для здобувачів освіти, педагогічних / науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти.

З метою визначення навчальних і дослідницьких потреб здобувачів другого (магістерського) / третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти запропоновано авторські завдання (для занять із педагогічних дисциплін), змістом яких є адаптивні аспекти освітнього процесу (адаптивне навчання, адаптивні / неадаптивні педагогічні дії та критерії для їх визначення). Представлено модель адаптивної педагогічної компетентності педагогічних / науково-педагогічних працівників, яка складається із таких компонентів: зміст знань, компетентності (планування, продуктивності, діагностична, дидактична). Уточнено суть поняття «адаптивна педагогічна компетентність».